Що таке світський гуманізм?



Запитання: Що таке світський гуманізм?

Відповідь:
Ідеал світського гуманізму полягає в тому, що людство вважає себе частиною нествореної, вічної природи; його метою є самовиправлення людини без втручання чи допомоги Бога. Світський гуманізм виник із Просвітництва 18-го століття та вільнодумства 19-го. Деякі християни будуть здивовані, дізнавшись, що насправді вони мають спільні переконання зі світськими гуманістами. Багато християнських і світських гуманістів поділяють вірність здоровому глузду, свободі пізнання, відокремленню церкви від держави, ідеалу свободи та моральному вихованню. Проте їхні погляди багато в чому і відрізняються. Світські гуманісти базують свою мораль та ідеї про справедливість на критичному мисленні без впливу Святого Письма, на яке передусім покладаються християни для отримання розуміння про правильне й неправильне, добро і зло. І хоча світські гуманісти та християни розвивають і застосовують науку й техніку, останні використовують ці засоби для служіння на славу Господа, тоді як перші вважають їх інструментами, покликаними служити людським цілям без будь-якого відношення до Бога. У своїх дослідженнях щодо походження життя світські гуманісти не визнають, що Бог сформував людину із земного пилу, спочатку з нічого створивши Землю та всіх живих істот на ній. Для світських гуманістів природа є вічною, автономною силою.

Світські гуманісти також можуть бути вражені, дізнавшись, що багато християн поділяє релігійний скептицизм та вітає критичне мислення у сфері пізнання. За прикладом благородних верійців християнські гуманісти розглядають усе існуюче у світлі Святого Письма (Дії 17:11). Ми не просто приймаємо кожну декларацію або розумове сприйняття, але звіряємо всі ідеї та «знання» з абсолютним стандартом Божого Слова, виявляючи послух Господу Христу (див. 2 Коринтянам 10:5; 1 Тимофію 6:20). Християнські гуманісти розуміють, що всі скарби мудрості та знання заховані в Ісусі (Колосянам 2:3), і прагнуть збільшувати свої пізнання заради служіння Йому (Филип'янам 1:9; 4:6; порівн. з Колосянам 1:9). На відміну від світських гуманістів, які відкидають поняття відкритої істини, ми дотримуємося біблійного стандарту, за допомогою якого вимірюємо та перевіряємо все інше. Ці короткі зауваження не висвітлюють повною мірою християнський гуманізм, але додають життя та ясності «клінічним» словниковим визначенням (наприклад, словник Вебстера визначає християнський гуманізм як «філософію, що захищає самореалізацію людини в межах християнських принципів»).

Перш ніж розглядати християнську відповідь на світський гуманізм, нам слід звернути увагу на саме визначення гуманізму. Він зазвичай асоціюється з відновленням стародавньої освіти та культури, що мало місце в часи епохи Відродження. У ті часи «гуманісти» розробили чіткі наукові системи, засновані на грецькому і римському зразках, та спробували створити новий латинський стиль (у літературі та скульптурі), а також політичні інститути, утворені на їх основі. Однак «християнський гуманізм» процвітав у працях Августина, Хоми Аквінського, Еразма та інших задовго до Відродження. Деякі навіть вбачають у творах Платона, язичницького філософа, тип мислення, сумісний із християнським ученням. Хоча у думках останнього міститься чимало корисного, його припущення та висновки, безумовно, залишаються небіблійними. Платон, як і Ніцше, вірив у «вічне повторення» (реінкарнацію); він (і греки в цілому) лише поверхнево шанував своїх богів – для нього вершиною була людина. Сучасні вияви світського гуманізму відкидають як номінальні християнські елементи з учення своїх попередників, так і ключові біблійні істини, як наприклад, той факт, що людські істоти мають образ свого Творця, Бога, що відкрається в Біблії, в земному житті та служінні Господа Ісуса.

Під час наукової революції дослідження й відкриття вчених, що володіли широким спектром знань (яких можна вважати гуманістами, наприклад, Коперник і Галілей), кинули виклик католицькій догмі. Ватикан відкидав висновки нових емпіричних наук і публікував суперечливі заяви з питань, що виходили за межі віри. Церква ухвалила – оскільки Бог створив небесні тіла, то вони мають відображати «досконалість» свого Творця; тому вони відкинули відкриття астрономів про те, що орбіти планет є еліптичними, а не сферичними, як вважалося раніше, і що сонце має «плями» або більш холодні, темні ділянки. Ці емпірично перевірні факти і самі вчені, що їх відкрили, не суперечили біблійному вченню.

Реальний відхід від відкритої у Святому Письмі істини в бік натуралістичного гуманізму – що характеризується відкиданням авторитету та істини Біблії й веде у напрямку світської форми гуманізму – відбувся в епоху Просвітництва в XVIII-XIX століттях, що вкоренилося в усій Європі, набувши особливої популярності в Німеччині. Численні пантеїсти, атеїсти, агностики, раціоналісти та скептики розробляли різноманітні інтелектуальні проекти, не звертаючись до відкритої істини. Представники гуманізму, як наприклад, Руссо і Гоббс шукали аморальні й раціональні рішення людської дилеми. Такі праці, як «Феноменологія духу» Гегеля, «Критика чистого розуму» Канта та «Наука знання» Фіхте заклали теоретичну основу для світських гуманістів наступних поколінь. Свідомо чи несвідомо, сучасні вчені та світські гуманісти базуються на цьому фундаменті, пропагуючи виключно «раціональні» підходи до соціальних та етичних проблем і антиномічні форми самовизначення у питаннях індивідуальної автономії та свободи вибору щодо статевих відносин, дітонародження й добровільної евтаназії. У галузі культури світські гуманісти покладаються на критичні методи тлумачення Біблії та відкидають можливість божественного втручання в історію людства; в найкращому випадку вони розглядають Біблію як «священну історію».

Виступаючи під назвою «вища критика», світський гуманізм поширився в школах богослов'я, пропагуючи свій раціоналізований або антропоцентричний підхід до вивчення Біблії. Прихильники вищої критики кінця 19-го століття прагнули «дотримуватися документів» і применшували авторитетність біблійної звістки. Як зазначив Даррелл Бок, у своєму спекулятивному характері вища критика ставилася до Біблії, «як до мутного дзеркала минулого», а не як до непохибного історичного документу про життя та вчення Христа і Його апостолів (Біблійне богослов'я Нового Завіту, Рой Зук і Д. Бок, 1994 р., с. 16). Наприклад, у своїй праці «Богослов'я Нового Завіту» Бультман, відомий прихильник вищої критики, повсюдно ґрунтується на критичних припущеннях. Як зазначає Бок, автор «настільки скептично ставиться до новозавітного портрету Ісуса, що майже не торкається Його богослов'я» (там само).

І хоча вища критика підірвала віру деяких людей, інші – наприклад, Б. Ворфілд з Принстонської семінарії, Вільям Ердман тощо – наполегливо захищали Біблію як Боже Слово. Відповідаючи скептикам, які ставили під сумнів ранню дату написання й авторство Євангелія від Івана, Ердман та інші вірні слуги Господа захищали ці важливі положення на критичних засадах і з рівним ступенем науковості.

Так само й у філософії, політиці та соціальній теорії – християнські вчені, юристи, письменники, політики та митці орудували подібними інструментами, захищаючи віру та переконуючи розуми й серця на користь Євангелія. Проте у багатьох сферах інтелектуального життя битва ще далека від завершення. Наприклад, у літературних колах за межами академічного світу продовжують панувати ідеї Ральфа Волдо Емерсона. Пантеїзм Емерсона прирівнюється до відмови від Христа; він надзвичайно витончений і може підштовхнути необережні душі до відмови від Євангелія. Він вважав, що «вища душа» робить кожну людину джерелом її власного спасіння та істини. Читаючи таких праці таких авторів, як Емерсон і Гегель, християнам слід бути обережними та зберігати за Словом Божим центральне місце у своїх думках, смиренно залишаючись покірними йому.

Християнські та світські гуманісти іноді беруть участь у відкритому діалозі про заснування або джерело устрою всесвіту. Незалежно від того, як вони називають це (причиною чи першопричиною Аристотеля), деякі світські раціоналісти доходять правильного висновку: моральна істина є необхідною умовою для морального порядку. І хоча багато секулярних гуманістів є атеїстами, зазвичай вони з повагою ставляться до питань щодо причини буття; отже, християнські апологети можуть вести з ними раціональний діалог про Євангеліє, як Павло в Дії 17:15-34, звертаючись до афінян.

Як християнам слід ставитися до секулярного гуманізму? Для послідовників Господньої дороги (Дії 9:2; 19:9, 23) будь-яка допустима форма гуманізму має враховувати повну реалізацію людського потенціалу в покорі нашого розуму волі Бога. Він бажає, аби ніхто не загинув, але щоб усі покаялися та успадкували вічне життя як Його діти (Івана 3:16; 1:12). Світський гуманізм прагне зробити і набагато менше, і набагато більше. Він намагається зцілити цей світ та прославити людину як автора свого власного прогресивного спасіння. У зв'язку з цим світський гуманізм позитивно ставиться до деяких релігійних замінників істинного Божого Євангелія, наприклад, вчення Йогананди, засновника «Співдружності самореалізації». На відміну від цього, християнські гуманісти слідують за Господом Ісусом у розумінні того, що наше царство не належить цьому світові та не може бути повністю реалізоване тут, незважаючи на Божі обітниці Ізраїлю (Івана 18:36; 8:23). Ми спрямовуємо свій розум до вічного царства Господнього, а не земного, бо ми вмерли і наше життя заховане з Ісусом у Богові. Коли Христос – наше життя – повернеться, ми явимося з Ним у славі (Колосянам 3:1-4). Саме так мають розглядати свою долю людські істоти, тому що ми – Його нащадки, як кажуть навіть світські поети (див. поему Арата «Явища»; порівн. з Дії 17:28).

Не обов'язково бути християнами, щоб зрозуміти, що гуманізм, оснований лише на розумі, не досягне успіху. Навіть Іммануїл Кант, який написав свою «Критику чистого розуму» на піку розвитку німецького Просвітництва, це усвідомлював. Так і послідовникам Христа не слід ставати жертвами звабливої філософії та людських традицій і бути зачарованими формами гуманізму, що базуються на романтичній вірі в можливість самореалізації людини (Колосянам 2:8). Гегель засновував прогрес людства на ідеалі розуму як духу, який реалізується через прогресивні діалектичні етапи історії; але якби він дожив до світових воєн ХХ століття, то дуже малоймовірно, що він наполягав би на пошуку людського прогресу в цьому історичному фіаско. Християни розуміють, що будь-яка форма гуманізму, відокремлена від божественного викуплення, приречена на провал та є самообманом. Ми засновуємо свої думки на думках Господа, бо людство створене за Його образом та подобою, і ми згодні зі Святим Письмом щодо критичного становища людини й Божого плану спасіння.

Як зазначив Олександр Солженіцин, гуманізм не пропонує жодного рішення щодо жахливого становища людства: «Якби гуманісти були праві, заявляючи, що людина народжена, щоби бути щасливою, тоді вона не народилася, аби померти. Оскільки ж її тіло приречене на смерть, то її мета на землі, вочевидь, повинна мати більш духовну природу». Воістину, мета людства полягає в пошуку й знаходженні Бога (Дії 17:26-27; пор. з 15:17), нашого істинного Спасителя, який пропонує нам дещо більше, ніж земний спадок (Євреям 6:9). Хто відчиняє двері Христу (Об'явлення 3:20) – той успадкує те краще місце, яке Бог приготував для тих, хто любить Його та покликаний відповідно до Його цілей (Ефесянам 1:11; Римлянам 8:28; Євреям 11:16; пор. з Матвія 25:34; Івана 14:2). Наскільки ж це вище за гордовиті та зарозумілі ідеали, що містяться у світських гуманістичних маніфестах!


Повернутися на стартову українську сторінку

Що таке світський гуманізм?