У чому полягає небезпека постмодернізму?



Запитання: У чому полягає небезпека постмодернізму?

Відповідь:
Висловлюючись простою мовою, постмодернізм – це філософія, що не підтримує об’єктивну чи абсолютну істину, особливо в питаннях релігії та духовності. Щодо тверджень про реальність Бога та релігійної практики, позиція постмодернізму ілюструється наступною заявою: «Це може бути істиною для вас, але не для мене». Хоча така реакція може бути абсолютно доречною під час обговорення улюблених страв або вподобань у мистецтві, таке мислення небезпечне при застосуванні до реальності, оскільки воно змішує вподобання з істиною.

Термін «постмодернізм» буквально означає «після модернізму» та використовується для філософського опису сучасної доби, яка прийшла на заміну модернізму. Постмодернізм є реакцією (або, можливо, доречніше буде назвати це розчарованою відповіддю) на невиконані обіцянки модернізму використовувати людський розум, аби принести благо людству та зробити світ кращим. Оскільки одним із постулатів модернізму була віра в існування абсолютів, постмодернізм прагне «виправити» становище, перш за все усуваючи абсолютну істину й роблячи все (включаючи емпіричні науки та релігію) відносним стосовно переконань і бажань індивіда.

Небезпеку постмодернізму можна розглядати як низхідну спіраль, яка починається з відмови від абсолютної істини, потім веде до втрати розмежувань у питаннях релігії та віри і сягає «дна» у філософії релігійного плюралізму, яка заявляє, що жодна віра чи релігія не є об’єктивно вірною, а тому ніхто не може стверджувати, що його релігія – істинна, а інша – хибна.

Небезпека постмодернізму № 1: Відносна істина
Підтримка постмодернізмом відносної істини є плодом багатьох поколінь філософської думки. Від Августина до Реформації в інтелектуальних аспектах західної цивілізації та поняттях істини домінували богослови. Але, починаючи з епохи Відродження в XIV-XVII століттях, мислителі почали підносити людство до центру реальності. Якщо розглядати періоди історії як родинне дерево, то епоха Відродження була би бабусею модернізму, а Просвітництво – його матір’ю. Вираз Рене Декарта – «Думаю, отже, існую» – символізує початок цієї епохи. Бог більше не був центром істини – Його місце посіла людина.

Таким чином, Просвітництво повністю наклало наукову модель раціоналізму на всі аспекти істини. Його прихильники заявляли, що тільки наукові дані можуть бути об’єктивно зрозумілі, визначені та обґрунтовані. Релігійна істина була відкинута. Посприяв ідеї відносної істини прусський філософ Еммануїл Кант, зокрема своєю працею «Критика чистого розуму», опублікованою 1781 р. Кант стверджував, що істинне знання про Бога неможливе, тому він розподілив знання на «факти» і «віру». Він заявляв: «Факти не мають нічого спільного з релігією». Внаслідок цього, духовні питання були приписані до сфери поглядів, і лише емпіричним наукам було дозволено виступати від імені істини. Вірячи в абсолюти науки, модернізм відкинув особливе Боже одкровення (Біблію) з царини істини та визначеності.

Із модернізму виник постмодернізм та ідеї Фрідріха Ніцше. Будучи покровителем постмодерністської філософії, Ніцше дотримувався «перспективізму», згідно з яким усі знання (включаючи науку) є справою перспективи та інтерпретації. Багато інших філософів використовували за основу його праці (наприклад, Фуко, Рорті та Ліотар) і поділяли його відмову від Бога й релігії в цілому. Вони також відкидали будь-який натяк на абсолютну істину, або, як висловився Ліотар, відмовилися від «метанаративу» (істини, яка виходить за межі народів і культур).

Ця філософська війна проти об’єктивної істини призвела до того, що постмодернізм повністю відкинув будь-які абсолюти. Такий спосіб мислення, безумовно, відкидає все, що називається непогрішною істиною, як, наприклад, Біблія.

Небезпека постмодернізму №2: Втрата здатності до розрізнення
Видатний богослов Тома Аквінський сказав: «Завдання філософа – розрізняти». Він мав на увазі, що істина залежить від здатності до розрізнення в галузі знань. Однак, якщо об’єктивної та абсолютної істини не існує, тоді все стає справою особистої інтерпретації. Для постмодерністського мислителя автор книги не володіє належною інтерпретацією своєї праці; що насправді мається на увазі в книзі, визначає читач – процес, який називається деконструкцією. А якщо врахувати, що існує багато читачів (проти одного автора), то, звичайно, буде існувати кілька правомірних інтерпретацій.

Така хаотична ситуація унеможливлює проведення змістовних або стійких розрізнень між інтерпретаціями, тому що не існує стандарту, який міг би бути використаний. Це особливо стосується питань віри й релігії. Спроба здійснити належні й помітні розрізнення у сфері релігії значить не більше, ніж твердження, що шоколад смачніший за ваніль. Постмодернізм стверджує, що неможливо об’єктивно розсудити конкуруючі претензії на істину.

Небезпека постмодернізму №3: Плюралізм
Якщо абсолютна істина не існує, і якщо немає жодної можливості провести змістовні розрізнення (що – вірне, а що – ні) між конфесіями та релігіями, тоді природний висновок полягає в тому, що всі вірування повинні розглядатися однаково прийнятними. Термін цього явища в постмодернізмі – «філософський плюралізм». При плюралізмі жодна релігія не має права називати себе істинною, а інші конкуруючі вірування – хибними. Для прихильників філософського релігійного плюралізму більше немає єресі, за винятком хіба що позиції, що єресь існує взагалі. Д. Карсон висловлює побоювання консервативних євангельських церков щодо небезпеки плюралізму: «Перебуваючи в найпохмурішому настрої, я іноді запитую себе: що, якщо потворне обличчя того, що я називаю філософським плюралізмом, є найбільшою загрозою для Євангелія з часів виникнення гностичної єресі в другому столітті».

Ці прогресуючі небезпеки постмодернізму – відносна істина, втрата здатності до розрізнення й філософський плюралізм – є серйозними загрозами для християнства, тому що вони відкидають Боже Слово як таке, що не має жодного реального авторитету над людством і не здатне довести свою істинність серед конкуруючих релігій. Якою є реакція християнства на ці виклики?

Реакція на небезпеки постмодернізму
Християнство називає себе абсолютно істинною релігією та заявляє, що існують значні відмінності між тим, що є правильним, а що – ні (а також, що існує духовна істина й обман); і що воно праве у своїх заявах про Бога, а будь-які протилежні заяви з боку конкуруючих релігій є хибними. Така позиція викликає звинувачення в «зарозумілості» й «нетерпимості» з боку постмодернізму. Проте правда не є справою особистого ставлення чи смаку.

При детальному вивченні основи постмодернізму швидко дають тріщину, підтверджуючи, що заяви християнства можуть бути істинними та переконливими. По-перше, християнство наполягає, що абсолютна істина існує. Насправді, Ісус відверто говорить, що Він «на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду» (Івана 18:37). Постмодернізм стверджує, що жодна істина не може бути доведена, однак, ця позиція приречена на невдачу – в ній міститься, принаймні, одна абсолютна істина: що жодна істина не може бути доведена. Це означає, що постмодернізм вірить в абсолютну істину. Постмодерністські філософи пишуть книги, очікуючи що читачі сприйматимуть їх як істину. Простіше кажучи, як висловився один професор: «Коли хтось говорить, що немає такого поняття як істина, вони просять вас не вірити їм. Тому й не вірте».

По-друге, християнство заявляє, що існують значні відмінності між християнською вірою й усіма іншими. Слід розуміти, що ті, хто стверджує, що значних відмінностей не існує, насправді роблять відмінності. Вони намагаються продемонструвати різницю між тим, що вони вважають правдою, і заявами християнства. Постмодерністські письменники очікують, що їх читачі дійдуть правильних висновків стосовно того, що вони написали, і виправлятимуть тих, хто інтерпретуватиме їхні думки інакше. І тут їхня позиція й філософія приречені на невдачу, оскільки вони охоче провадять відмінності між тим, що самі вважають правильним і неправильним.

І, врешті-решт, християнство підтверджує те, що є універсально істинним, своїми заявами про гріховний стан людини перед Богом, про жертву Христа від імені людства й відокремлення від Бога тих, хто відкидає Його слова про гріх і необхідність покаяння. Звертаючись до стоїків та епікурейських філософів в Ареопазі, Павло сказав: «Не зважаючи ж Бог на часи невідомости, ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися» (Дії 17:30). Павло не казав: «Це є вірним для мене, але може не бути таким для вас» – це був абсолютний та універсальний заклик (тобто, метанаратив), звернений від Бога до кожної людини. Будь-хто з постмодерністів, який говорить, що Павло неправий, робить помилку щодо своєї власної плюралістичної філософії, яка проголошує, що жодна віра чи релігія не є невірною.

Хіба ж це зарозумілість, коли вчитель математики наполягає на тому, що 2 + 2 = 4, або слюсар стверджує, що лише один ключ підійде до замкнених дверей? Так само і для християнина не буде зарозумілістю протистояти постмодерністському мисленню й наполягати на тому, що християнство – істина, а все, що йому суперечить, – обман. Абсолютна істина насправді існує, і помилка в розумінні цього призведе до плачевних наслідків. Хоча плюралізм може бути доречним щодо особистих смаків, він є небезпечним стосовно істини. Християнин має з любов’ю представити Божу істину і просто спитати будь-якого постмодерніста, обуреного категоричними претензіями християнства: «Чи ж я став для вас ворогом, правду говорячи вам?» (Галатам 4:16).


Повернутися на стартову українську сторінку

У чому полягає небезпека постмодернізму?