Хто насправді «грає в Бога» – той лікар, який «усипляє» смертельно хворого пацієнта, чи той, що продовжує його життя?


Запитання: Хто насправді «грає в Бога» – той лікар, який «усипляє» смертельно хворого пацієнта, чи той, що продовжує його життя?

Відповідь:
Це питання стосується тем, пов'язаних із рішенням про припинення життя. Основна увага багатьох людей звернута на те, чи може життя мати «значення» за межами певного порогу страждань або втрати життєво важливих функцій. Однією з проблем під час оцінювання цього «значення» часто є суб'єктивний характер процесу прийняття рішень.

Більш глибока тема – це воля Бога, Дарувальника життя та мудрості, мудрості, що вкрай необхідна під час життєвих страждань (Псалом 26:11; 89:12). Саме Він дає мету і зміст життя аж до смерті. Як Його дар життя має бути збережене. Лише Господь має владу над часом і способом нашої смерті. Лікар, який забезпечує життєво важливе лікування, не «грає в Бога» – він шанує Його дар.

Конфліктуючі цінності в процесі прийняття рішення про припинення життя лежать у двох крайнощах. З одного боку є ті, хто підтримує евтаназію або вбивство з милосердя, наполягаючи, що страждання – це зло, яке потрібно усувати; якщо необхідно, то і шляхом умертвіння того, хто страждає. З іншого боку є ті, хто вважає, що життя, будучи священним, має бути продовжене за будь-якої ціни, використовуючи всі доступні засоби.

Проблема першої позиції – крім того факту, що евтаназія є вбивством – полягає в тому, що Святе Письмо ніде не закликає нас за будь-яку ціну уникати страждань. Більше того, віруючі покликані страждати, як Христос, заради виконання в нас Його праведної та викупної мети (1 Петра 2:20–25; 3:8–18; 4:12–19). Досить часто, лише звільнившись від ілюзій через страждання та втрати, людина може приймати рішення щодо того, що насправді є важливим, і може потім домогтися успіху у виконанні Божих цілей.

Недолік іншої позиції – це визначення «життя». Коли життя закінчується насправді? Класична ілюстрація – це так званий стійкий вегетативний стан, в якому людина може прожити багато років, просто отримуючи необхідну підтримку. Багато хто вважає, що такі пацієнти не мають когнітивної свідомості, тому не мають «життя». Водночас інші вважають, що, якщо людина в цьому стані має серцебиття, то є надія, і життя має бути збережене, навіть якщо це можливо лише за допомогою медичного обладнання.

Найкраща відповідь, напевно, лежить між цими двома позиціями. Християнам слід намагатися зберегти життя, але є різниця між збереженням життя та продовженням смерті. Штучна підтримка видимості життєвих функцій лише тому, що комусь дуже важко дозволити любимій людині померти, дійсно є «грою в Бога». Смерть настає в призначений час (Євреям 9:27). Коли тіло пацієнта починає відмовляти, коли медичне втручання не лікує, а лише продовжує природний процес смерті, то відключення устаткування та дозвіл цій людині померти не є аморальним. Це вимагає мудрості. Разом з тим, активне прискорення смерті є хибним, як і пасивне стримування лікування. Це також є «грою в Бога». Водночас, дозволити життю йти своїм ходом, забезпечуючи паліативну допомогу та дозволяючи людині померти в призначений Богом час, – абсолютно правильно.

З огляду на ці міркування, в обох крайнощах існує очевидний та реальний ризик «гри в Бога»: за будь-яку ціну усувати страждання або використовувати будь-яке можливе лікування. Замість того, щоб «грати у Бога», ми маємо дозволити Йому Самому бути Богом. У Святому Письмі сказано, що нам слід просити в Нього мудрості (Якова 1:5) і робити те, що має сенс, поки життя триває (Еклезіаста 12).

English


Повернутися на стартову українську сторінку

Хто насправді «грає в Бога» – той лікар, який «усипляє» смертельно хворого пацієнта, чи той, що продовжує його життя?