Я – батько/мати; як мені відпустити своїх дорослих дітей?


Запитання: Я – батько/мати; як мені відпустити своїх дорослих дітей?

Відповідь:
Відпустити дітей, коли вони виросли, – це складний виклик для всіх батьків, християн і нехристиян. З огляду на те, що майже двадцять років нашого життя інвестуються у виховання, опіку та догляд за дитиною, легко зрозуміти, чому відмова від цієї ролі є непростим завданням. Ми вкладаємо своє серце, розум і дух у фізичне, емоційне, соціальне й духовне благополуччя своїх дітей, і може бути дуже нелегко, коли ця частина нашого життя добігає кінця. Батькам, які залишилися в «порожньому гнізді», часто дуже складно знайти відповідний баланс між любов’ю і піклуванням про своїх дорослих дітей та бажанням продовжувати їх контролювати.

Із Біблії ми знаємо, що Бог дуже серйозно ставиться до ролі батьків. Вона багата на заклики до правильного виховання дітей. Їх слід виховувати в «послусі та вченні Господа», а не засмучувати або дратувати (Ефесянам 6:4; тут і далі – Сучасний переклад Українського Біблійного Товариства). Нам слід виховувати «юнака на початку його шляху» (Притчі 22:6), давати добрі дари (Матвія 7:11), любити й карати для їхнього ж блага (Притчі 13:24), а також забезпечувати потреби (1 Тимофію 5:8). За іронією, часто саме тим батькам, які ставляться до своїх батьківських обов’язків найвідповідальніше та багато працюють у цьому напрямку, буває найважче відпускати своїх дітей. І схоже, що матерям це дається складніше, ніж батькам – мабуть, через сильне материнське бажання виховувати й піклуватися про дітей та кількість часу, проведеного з ними.

Певною мірою причиною цієї проблеми є страх. Світ – страшне місце, і численні історії про жахливі події посилюють наші переживання. Коли наші діти маленькі, ми можемо пильнувати їх щомиті, контролювати оточення та гарантувати безпеку. Але виростаючи, вони починають виходити у світ самостійно. Ми вже не контролюємо кожний їхній крок, з ким вони зустрічаються, куди йдуть і що роблять. Для батьків-християн саме тоді віра стає найбільшим пріоритетом. Можливо, ніщо на землі не є більшим випробуванням нашої віри, ніж час, коли наші діти починають розривати зв’язок, який тісно пов’язував їх із нами. Відпустити дітей – це не означає просто випустити їх у світ напризволяще. Це означає передати їх нашому Небесному Отцеві, Який любить їх більше, ніж ми будь-коли любили, і спрямовує й охороняє їх відповідно до Своєї досконалої волі. Реальність така, що вони – Його діти, вони належать Йому, а не нам. Він «позичив» їх нам на деякий час, давши вказівки щодо того, як про них дбати. Зрештою, ми маємо повернути їх Йому та вірити, що Він любитиме їх і виховуватиме їхній дух так само, як ми виховували їх фізично. Що більше ми віримо в Нього, то менше будемо боятись і з більшою готовністю віддамо Йому своїх дітей.

Як і в багатьох інших аспектах християнського життя, здатність робити це залежить від того, наскільки добре ми знаємо нашого Господа та скільки часу проводимо з Його Словом. Ми не можемо довіряти тому, кого не знаємо, і не можемо пізнати Бога, якщо не через Святе Письмо. Коли Він обіцяє не випробовувати нас понад міру (1 Коринтянам 10:13), то як ми можемо вірити цьому, якщо не впевнені у своїх серцях, що Він є вірним? Текст у Второзаконні 7:9 звіщає: «Тож усвідом, що Господь, твій Бог, є справжнім Богом, вірним Богом, Який до тисячного покоління зберігає Заповіт і виявляє милосердя до тих, хто Його любить і дотримується Його Заповідей». І Второзаконня 32:4 вторує цьому: «Він скеля! Його діла досконалі, а всі Його дороги праведні. Бог вірний, у Нього немає омани, Він справедливий і правий!». Якщо ми належимо Йому, Він буде вірний до нас і наших дітей, і що більше ми будемо пізнавати й довіряти Йому, то з більшою готовністю зможемо віддати своїх дітей в Його дбайливі руки. Нестача віри в Нього та в Його цілі щодо наших дітей призведе до нездатності або небажання відпускати своїх дітей.

Тож якою є роль батьків, коли діти стають дорослими? Звичайно, ми ніколи не «відпускаємо» їх у сенсі відмови від них. Ми залишаємося їхніми батьками і завжди будемо ними. Але хоча ми більше не виховуємо та не охороняємо їх фізично, нас, як і раніше, турбує їх добробут. Якщо ми у Христі, як і наші діти, то вони також є нашими братами та сестрами у Христі. Ми ставимося до них так, як і до інших своїх друзів у Господі. Найголовніше – ми молимося за них. Ми підтримуємо їх у житті з Богом, даючи поради, коли їх просять. Ми пропонуємо допомогу, якщо вона необхідна. Зрештою, ми поважаємо їх особисте життя так само, як і будь-якої іншої дорослої людини. Коли батьки врешті відпускають дорослих дітей, їхні стосунки часто стають сильнішими, глибшими й повнішими, ніж вони могли собі уявити.

English
Повернутися на стартову українську сторінку

Я – батько/мати; як мені відпустити своїх дорослих дітей?

Дізнайтеся, як ...

Провести вічність із Богом



Отримати прощення від Бога